Лимани під водою: грязі, мул і життя дна

Лимани під водою: грязі, мул і життя дна — це не однорідна «чорна маса», а шаруватий осад, склад якого залежить від річки, моря, солоності й того, чи доходить до дна кисень. Мул є дрібнозернистим відкладом. Грязь у бальнеологічному сенсі — лише той мул, що пройшов мікробне перетворення і містить сульфіди. На поверхні осаду і в його верхніх міліметрах тримається окреме донне життя, навіть коли глибші шари вже безкисневі.

Для узбережжя від Дністровського лиману до Тузлівських озер це практичне питання, а не музейний сюжет. Улітку мілководдя прогрівається, рослинність відмирає, і саме біля дна вирішується, чи буде замор риби, чи лишиться корм для бичків і креветок, чи почне пахнути сірководнем після штилю. Рибалці, купальнику і тому, хто розглядає дно в масці, корисніше розрізняти типи осаду, ніж зводити всі лимани до однієї картинки.

Далі розібрано, з чого складається дно, звідки береться осад і чому він не скрізь однаковий, як придонна вода змінює колір і хімію мулу, хто тримається поверхні відкладу і чого вигляд дна не замінює.

1. З чого складається дно лиману

Дно лиману — це суміш мінеральних зерен, уламків черепашок, відмерлої органіки і води, замкненої між частинками. Геологи ділять такий матеріал за розміром. Пісок має зерна приблизно 0,1–1 мм і осідає швидко. Алеврит дрібніший, 0,01–0,1 мм. Пеліт, або глиниста фракція, дрібніший за 0,01 мм: саме він дає в’язкий мул, що каламутиться від помаху ласта і довго не сідає.

Мул і грязь не є синонімами. Мул — седиментологічне поняття: тонкий осад будь-якого походження. Мулові сульфідні грязі, або пелоїди, — вужчий тип. За визначенням, зафіксованим в Енциклопедії Сучасної України, це органо-мінеральні тонкодисперсні відклади мулу солоних водойм, утворені мікробним розкладом рослинних і тваринних решток і збагачені сірководнем та сірчистим залізом. Чорний або темно-сірий колір дає гідротроїліт — нестійкий сульфід заліза, що виникає лише у відновному середовищі. Сірий пісок із черепашковим детритом, бурий прошарок окисненого мулу чи річковий алювій пелоїдом не стають, навіть якщо їх теж називають «донням».

У південній частині Дністровського лиману експедиційні описи фіксують чорні мули з раковинним детритом і домішкою органіки, а ближче до гирла — сірі дрібнозернисті піски. У Куяльницькому лимані грязьові поклади представлені чорним і темно-сірим мулом, що ліг на давніший алювій. Тилігульський лиман, навпаки, має і глибокі улоговини, і піщано-черепашкові коси: канал, що сполучає його з морем, складений переважно дрібним і середнім піском. Переносити розріз одного лиману на весь берег некоректно.

Таблиця фіксує різницю типів, а не лікувальну придатність. Вологість мулових сульфідних грязей у нормативних описах пелоїдів зазвичай лежить у широких межах 25–75 %: це пластична маса з муловим розчином, а не просто мокрий пісок. Засміченість зернами 0,25–5 мм для такого матеріалу обмежена, інакше це вже змішаний осад, а не грязьовий поклад.

2. Як у лимані накопичується осад

Лиман північно-західного Причорномор’я — затоплена в голоцені річкова долина, відгороджена від моря піщано-черепашковим пересипом. Частинки приходять з кількох сторін одночасно, і перемагає той потік, який у конкретній водоймі не встигає винести матеріал назад.

• Річка несе алювій: глину паводків, органіку плавнів, дрібний пісок. У Дністровському лимані зерно грубшає до гальки у верхів’ї і дрібнішає до мулу ближче до моря — типова градація течії, що слабшає.
• Береговий розмив і кліф додають лесовий пил і пісок. На Тилігулі абразія берега і вздовжберегове перенесення підтримують коси; максимальна глибина лиману близька до 26 м, тож улоговини працюють як пастки для тонкої фракції.
• Море заходить через промоїни, канали і перехльости пересипу. З ним приходять солона вода, черепашковий детрит і морський пісок, але лише туди, де є протока. Закритий лиман цього потоку майже не має.
• Сама водойма виробляє біогенний осад: стулки молюсків, детрит очерету і макрофітів, панцирі діатомей, бактеріальна органіка. У гіперсолоному лимані додається сіль, що випадає під час усихання.

Осідання пояснює гідравліка, а не «важке дно». Швидкість течії в лимані часто нижча за ту, що потрібна, щоб знову підняти пеліт. Хвиля каламутить верхні міліметри, але в затишній улоговині завись сідає за години. Чим довша водойма і чим слабший водообмін, тим товщий муловий чохол у середній і пригирловій частині. Відкритий лиман із річковим стоком сортує осад уздовж осі. Закритий солоний лиман накопичує тонку фракцію майже по всій площі, а в посушливий рік оголює її як солончак.

Швидкість приросту такого шару вимірюється міліметрами на рік, а не сезоном відпустки. Поклад, який виглядає «вічним», зібраний за тисячі років голоцену. Свіжий намулок після паводка — інший матеріал: він ще не пройшов ущільнення і мікробного дозрівання.

3. Що відбувається з водою біля дна

Над поверхнею осаду лежить придонний шар завтовшки від сантиметрів до метрів. Саме тут вирішується, чи лишиться мул сірим, чи почорніє. Кисень надходить зверху — з атмосфери, від вітрового перемішування і від фотосинтезу водоростей у світлий час. Витрачається він на дихання тварин і на окиснення органіки. У теплій воді розчинність кисню нижча, тож літній штиль на мілководді швидко створює дефіцит.

Державна екологічна інспекція Південно-Західного округу розділяє два різні сірководні. У відкритому Чорному морі він є давньою рисою глибоководної товщі. У лиманах Одещини його дає літній розклад відмерлої рослинності бактеріями, коли кисню вже не вистачає; звідси й ризик заморів. Сульфат-редуктори відновлюють сульфат розсолу до сірководню. Сірководень зв’язує залізо, і зріз мулу чорніє. Межа між окисненим і відновним осадом у в’язкому мулі часто лежить у міліметрах від поверхні: нижче жити тваринам, яким потрібен кисень, уже ніде.

Важливо. Чорний зріз і запах сірководню біля берега влітку самі по собі не доводять аварійного скиду. У мілководному лимані вони регулярно виникають там, де рослинний детрит розкладається без кисню. Оцінка забруднення потребує проб води й осаду, а не лише кольору дна.

Солоність зрушує цю межу. У пріснішому річковому лимані органіки багато, але сульфату менше, і відновний шар не завжди дає стійкий сульфідний поклад. У гіперсолоному лимані сульфату в надлишку, проте життя, яке постачає свіжу органіку, бідніє, якщо розсіл переходить межу витривалості навіть галофільних форм. Куяльницький приклад показує, що втручання не дорівнює відновленню осаду. До підживлення морською водою, яке триває з 2014 року, мінералізація грязьового розчину в 2015 році становила близько 234 г/дм³. До 2020 року вона зросла до 324 г/дм³, pH змістився від нейтрально-слабколужного до слабкокислого, відновний потенціал ослаб (Eh від −180 до −120 мВ), а органічний вуглець знизився з 1,83 до 1,62 %. Багаторічні спостереження, опубліковані в Arabian Journal of Geosciences, фіксують не «ремонт дна», а зсув пелоїдоутворення: море розбавило чашу не настільки, щоб перемогти випаровування, і свіжої органіки для дозрівання грязі поменшало.

4. Хто живе в мулі та на його поверхні

Донне життя ділиться на тих, хто сидить на поверхні осаду, і тих, хто заривається в нього. Макрозообентос — тварини, видимі оком: черви, молюски, ракоподібні, личинки комах. Мейобентос дрібніший за міліметр: нематоди, гарпактикоїди, форамініфери. Окремо працюють бактерії, які й роблять з органіки муловий розчин, метан і сірководень. Рослинна частина — мікрофітобентос на піску й мулі та вкорінені макрофіти там, де світло доходить до дна.

Склад залежить від солоності й кисню, а не від «лиманності» взагалі. У відкритих і напіввідкритих лиманах із морською або солонуватою водою на мулистому мілководді тримаються багатощетинкові черви, черевоногі гідробії, серцевидки, дрібні двостулкові, бокоплави. Личинки хірономід рясніють там, де вода прісніша. У Березанському лимані зведення 1980–1983 років налічувало 85 видів і форм безхребетних: морські, солонуватоводні й прісноводні частки були сумірні, а серед груп виділялися молюски, олігохети, поліхети й хірономіди. Це зріз конкретної водойми й конкретного періоду, не паспорт усього узбережжя.

Харчовий зв’язок із шаром осаду

Поверхневі міліметри мулу — пасовище. Діатомеї і бактеріальні плівки дають їжу детритофагам. Черви пропускають осад крізь кишечник, повертають його на поверхню і тим самим підкачують кисень у норки: це біотурбація. Двостулкові фільтрують завись і відкладають пелети, які знову стають мулом. Риби-бентофаги — бички, тараня на опріснених ділянках — знімають цей шар, а не «їдять грязь» як таку. Якщо придонний кисень падає, рухливі форми йдуть на мілину або гинуть; у товщі лишаються сульфат-редуктори і ті нематоди, що виносять мікроаеробні умови. У гіперсолоному лимані макрофауна рідшає до солестійких рачків і мікробних матів, зате саме бактерії тримають грязьовий процес.

Поле зостери або рдесту змінює дно інакше, ніж голий мул. Коріння закріплює осад, стебла гасять хвилю, детрит листових пластин годує бактерій. Після відмирання зарості в штиль та сама рослинність стає паливом для сірководню. Зв’язок прямий: більше свіжої органіки за доброго перемішування — багатший бентос; та сама органіка в застійній улоговині — чорний зріз і замор.

5. Як читати стан лиманного дна

Вигляд дна — підказка про режим, а не діагноз. Сірий сипучий пісок біля протоки означає, що хвиля і течія виносять пеліт. Зеленувато-сірий мул із живими черепашками на поверхні вказує, що верхній шар іще окиснений і корм є. Чорний липкий зріз під тонкою бурою плівкою після спеки каже про свіжий перехід до відновлення. Біла соляна кірка на оголеному дні — про усихання й гіперсолоність, як у закритих лиманах у посушливі роки. Жоден із цих знаків не відділяє природний літній цикл від скиду, замулення після днопоглиблення чи наслідку пожежі в плавнях.

Чого зріз мулу не показує

Поширена плутанина починається з назви. Чорний мул не є автоматично лікувальною гряззю: пелоїд вимагає тонкої фракції, мулового розчину, сульфідів і мікробного дозрівання, а не лише кольору. Друга плутанина — єдина модель на всі водойми. Дністровський лиман сортує річковий алювій, Тилігул тримає глибокі улоговини й морський канал, Куяльник працює як гіперсолона чаша з покладом чорного і темно-сірого мулу. Третя — висновок, що в мулі ніхто не живе. Життя стиснуте до поверхні й до бактерій глибше, але харчовий ланцюг бичка починається саме там.

Людський слід читається в зміні режиму, а не в одному кадрі. Канал посилює морський пісок і солоність у пригирловій частині. Стік з полів додає органіки й прискорює літнє вичерпання кисню. Обміління оголює поклад і дає вітру виносити сіль на берег. Ці процеси накладаються на звичайну сезонну гіпоксію, тому одноразовий огляд берега їх не розділяє.

Практичне правило просте: дивіться три речі разом — зерно осаду, колір верхнього зрізу і те, чи перемішується вода. Пісок і сірий мул із живими молюсками біля протоки описують промивний режим. Чорний липкий мул у затишній улоговині після кількох теплих штилів описує кисневу пастку, навіть якщо на поверхні вода ще прозора. Запах сірководню ввечері на мілководді — привід не тримати рибу в садку в цій ковбані й не вважати це місце стабільним «кормовим дном» до ранкового вітру.

Межа поради жорстка. Колір, запах і наявність черепашок не замінюють виміру кисню, солоності й складу осаду. Той самий чорний шар може бути давнім покладом пелоїду, свіжим літнім відновленням або наслідком зайвої органіки з берега. Без проби це лишається гіпотезою, а не висновком про стан лиману.

Морем каже

У лиманах Одещини сірководень у донному мулі виникає влітку, коли бактерії розкладають відмерлу водну рослинність за нестачі кисню; у глибокій товщі Чорного моря сірководень має інше, давнє походження. Саме літній придонний процес, за поясненням Державної екологічної інспекції Південно-Західного округу у 2026 році, пов’язаний і з рибими заморами, і з формуванням сульфідно-мулових грязей солоних лиманів.